Not a movie. / Не как в кино.

[fox_in_me]

A recent conversation with a friend made me reflect on how differently war looks from the outside — and from within.
This is not a movie. And not history. It’s an endless silence where you try to hold on to yourself.

📝 Оригинальный текст записи

Несколько недель назад я разговаривал со старым знакомым.
Мы вместе учились в университете — он был настоящим маленьким гением. Сейчас он живёт в Польше, давно уехал, устроился, живёт обычной жизнью.
Он задал странный вопрос:
— А война… она похожа на кино?
Я не сразу нашёл, что ответить. Что сказать человеку, для которого война — это лишь кадры в новостях и сцены из фильмов?
Нет. Это не похоже на кино.
Или, если и похоже — то не на то, что мы привыкли видеть. Большинство военных фильмов рассказывают о Второй мировой. Другая эпоха. Другие методы. Снято по рассказам очевидцев — спустя десятилетия. Сейчас всё иначе.
Те сцены, где сотни людей бегут за танками, где в небо взмывают десятки самолётов, артиллерия стоит в ряд….
Такого больше нет.
Любая цель в воздухе — будет сбита.
Любая цель в море — уничтожена. Чем крупнее — тем проще мишень.
На суше — так же: чем больше людей, чем дороже техника — тем выше риск удара.
Это не героизм. Это математика выживания.
В кино не покажут, как тянется время вне дежурства. Не покажут, как ты просто ждёшь конца дня. Считаешь часы. Пытаешься занять руки, отвлечь голову. Убежать — не от тревоги, а от тишины внутри.
Парадоксально, но самое тяжёлое — это тишина. Не та, что вокруг — а та, которую ты сам ищешь. Чтобы не слышать ничего. Чтобы остаться наедине с собой. Иногда это единственное, что напоминает: ты ещё жив. Что у тебя есть своё пространство — пусть даже только внутри. Это попытка вырваться, хоть на миг, из общей несправедливости.
Пока одни живут привычно, отдыхают, строят планы — другие загнаны в замкнутый круг.
И неважно, пришёл ты сам или тебя вытащили насильно — выбора больше нет.
Здесь не бегают толпами. Здесь прячутся.
От вражеских глаз. От дронов. От тепла собственного тела.
Один из моих любимых фильмов — Перл Харбор. Красивая картинка: драматургия, история. И мощный патриотический посыл — настолько яркий, что стирает грань между правдой и вымыслом.Когда всё только началось — у меня тоже был подъём.
Казалось, всё просто: есть враг, есть дом, который нужно защитить.
Чёрное и белое.
Я знаю: враг не только внешний. Другой — внутри.
Те, кто раньше искал дипломатии, исчезли. Их заменили те, кто легко жертвует чужим, но никогда — своим. А патриотизм остался только в лозунгах и заголовках СМИ
Реальность — другая. Даже здесь, на передовой, всплывают конфликты из за языка, что усиливает моральное давление.
И это тоже часть войны.
Та часть, которую кино никогда не покажет.
И всё же... самое страшное — это не взрывы. Самое страшное — это тишина.
Когда она ложится на плечи — как груз. Когда её не нарушают даже голоса.
В такие моменты кажется, что весь мир перестал дышать, затаился, и ты один, живой, среди пустоты.

A few weeks ago, I spoke with an old acquaintance.
We studied together at university — he was a real little genius.
Now he lives in Poland. He left a long time ago, seems to be doing well, living a normal life.
He asked me a strange question:
— Does any of this feel like the war we see in movies?
I didn’t know what to say right away. What can you tell someone for whom war is just something on the news or a scene on a screen?
No. It doesn’t feel like a movie. Or if it does, it’s not the kind we’re used to seeing. Most war films are about World War II — a different time, a different kind of war. Even those were based on someone's memories, filmed decades after the fact.
Now? Everything is different.
Those scenes — hundreds of men charging behind tanks, dozens of planes soaring into the sky, the heroic charge — they’re gone. Today, any target in the air is destroyed instantly.
At sea, the larger the vessel, the easier the kill. On land, the same: a crowd, a column of vehicles — it means an incoming strike.
This isn’t the cinema’s war. It’s the mathematics of survival. Movies don’t show the hours dragging by when you're off duty. They don’t show you sitting there, just waiting for the day to end. Trying to keep your hands and mind busy so you don’t hear the silence inside.
And the hardest thing isn’t the explosions. It’s the silence. Not the one around you — the one you go looking for.A silence that blocks everything out.
Just to be alone with yourself.
Sometimes, that’s the only thing that reminds you you’re still alive. That you still have personal space — even if it only exists inside your head.
It’s a way to break out, just for a moment, from the crushing sense of injustice. While some people continue to live normally, take vacations, plan futures — others are trapped. And it no longer matters whether they came here by choice or were caught and thrown in by force. There’s no difference anymore.
This war is no longer fought in lines. No one charges forward — they hide. Hide from drones, from watching eyes, from their own body heat. One of my favorite films has always been Pearl Harbor. It’s beautiful. Brilliant editing, a powerful story, historical scale.
And a patriotic message so strong, it blurs the line between reality and fiction.
When it all began — I felt that same rise of patriotism. It seemed so simple: there’s an enemy, there’s home — and you protect it. Black and white. Now I understand: the enemy isn’t just out there. There’s one inside, too.
Those who once sought diplomacy to save lives are gone. They’ve been replaced by people willing to sacrifice anything — except themselves. And patriotism? It lives only in headlines now.
Reality is different. Even here, on the front line, you hear arguments:
language, trust, politics, corruption. People who play into the enemy’s hand by stirring up old divisions.
And that’s part of the truth too — the part cinema will never show. Sometimes, when it finally gets quiet, you realize:
War isn’t noise.It’s silence.Too long.Too heavy.
I know: the enemy is not only outside.
There’s another one — within.
Those who once sought diplomacy have vanished.
They’ve been replaced by those who easily sacrifice others, but never themselves.
And patriotism? It now lives only in slogans and media headlines.

And yet…
The most frightening thing isn’t the explosions.
The most frightening thing is the silence.

When it settles on your shoulders like a weight. When even voices don’t break it. In those moments, it feels as if the whole world has stopped breathing —fallen still .
You’re the only one left alive in the emptiness.

Watch on YouTube

Comments

[miss_teardrop]

кожне слово – як лезо. точне й гостре.
прочитала, і в тиші після цього тексту все навколо наче теж зупинилось.
але найбільше вражає інше, після всього - в тобі немає цинізму. можна спитати, як тобі це вдалося?
і дякую за чесність. вона дуже важлива.

[fox_in_me]

Все досить просто, я не дозволив системі себе злмати, та стати її частиною.
Та не дивлюсь на речі з однієї сторони, як це нав'язують довкола, мені пощастило бачити іше життя та світ, щоб відчувати різницю між тим, що довкола.

[miss_teardrop]

це велика рідкість. на власні очі бачу, як система ламає або пригнічує, і це змінює людей.
окрема вдячність за музику.

[fox_in_me]

В цьому вся суть цієї системи - прибрати особистість.

[miss_teardrop]

так. і багато хто навіть не помічає, як втрачає себе.
p.s. якщо раптом маєш плейліст, залюбки послухала б. звісно, лише якщо захочеш поділитися, жодного тиску.

[fox_in_me]

"Тиск" - основне слово, що зараз в "марафоні", нова потужність.
Плейлисту немає, це просто підбірки рандомних piano covers або інструментальних на Ютуб, досить рідко щось відгукується, і якщо так, то потрапляє сюди.
Плейлист досі не оновлено...

[miss_teardrop]

не дивлюся "марафони" ) тепер буду знати.
вдячна за і це, багато що відгукується, тому вирішила спитати.

[fox_in_me]

Більше 3ох років без оновлення, лише зрідка щось, що відгукується.
та в основному ці пісні з минулого, в новому форматі.

[miss_teardrop]

коли війна почалася, взагалі не могла слухати музику, і це тривало дуже довго. перестала грати на фортепіано - досі не можу повернутися до цього.

[fox_in_me]

Можливо, воно вартує того, щоб поновити.
Один музикант в Одесі вже кілька років зустрічає на світанку сонце за клавішами на березі, щоб підтримати людей.
так само, як і плейлист, бо інтернет є не завжди, я завантажую все по старому.

[miss_teardrop]

можливо, але для мене музика має йти зсередини. зараз з цим важко.
згадала, я бачила десь коротеньке відео з цим музикантом, ох, це прекрасно! пам'ятаю, ще так здивувалася - невже знято у нас, в нашій країні? просто неймовірно.

[fox_in_me]

📝 Декілька треків

https://youtu.be/aDmu-53zx0A?si=RuLfoInZFLhvGKcJ
https://www.youtube.com/watch?v=4Z58bDXYeKg
https://www.youtube.com/watch?v=DHEqlRZiRfY

Життя там, наче в іншій країні, у паралельному всесвіті, це правда.
зараз ютуб замінів звичні збірки.

[miss_teardrop]

дякую!

[miss_teardrop]

навряд чи це важливо, але сьогодні я несподівано знайшла імʼя цього музиканта і ось відео з ним:
https://youtu.be/k5wo8OaEERY?si=hNw-AUmxZCD8nYC3

[fox_in_me]

Так, Янчук.
Якщо я вірно володію інформацією, зараз він грає лише раз на тиждень. Я не чув його особисто, та навіть про нього почали забувати

[miss_teardrop]

знайшла його телеграм канал, так, приблизно раз на тиждень грає, і ще в Чорноморську.
дуже шкода, якщо почали забувати, я цього музиканта запамʼятала надовго, навіть по коротенькому уривку з відео, який побачила більше року тому.

[fox_in_me]

Життя йде вперед. Населення Одеси також змінюється. Місцеві виїзжають, на їх місце приходять з інших міст.
Ці роки в історії, на мій погляд будуть досить порожніми.

[miss_teardrop]

такий процес, схоже, зараз всюди.
мені сумно це помічати та усвідомлювати. it's the era of the end of eras

[sweetmeow]

I have many feelings after reading this, so they're coming up in a disorganized jumble. I'm not sure I can write them here because it probably won't make sense. But suffice it to say, you speak much truth.

But a few things stand out.

My husband is a Vietnam veteran, having fought in that war in 1969 and 1970. It forever shaped and changed him, and I know because I met him before he fought, and saw the changes when he returned, which remain to this day. Not all are bad changes. In my opinion, he's always had wisdom beyond his years, gained from his military war years. Sometimes I describe him as an "old soul." But there is also sadness, anger and cynicism underneath the surface.

Another thing that comes to mind is this truth that old men start wars that young men must fight. I used AI to find some of those quotations that I'll post here:

Erich Hartmann: "War is a place where the young kill one another without knowing or hating each other, because of the decision of old people who know and hate each other, without killing each other."

Franklin D. Roosevelt: "War is young men dying and old men talking."

George Carlin: "War is rich old men protecting their wealth by sending lower and middle-class young men off to die."

Albert Einstein: "Older men start wars, but younger men fight them."

Herbert Hoover: "Older men declare war. But it is youth that must fight and die."

Jon Krakauer: "War is always about betrayal, betrayal of the young by the old, of idealists by cynics and of troops by politicians."

Nico Bellic (GTA 4): "War is where the old and bitter trick the young and stupid into dieing."

My husband wrestles with his demons as a result of fighting in the Vietnam War. We are close, but even that closeness won't allow him to totally communicate what's going on. Maybe it's this silence of which you speak here.

One thing I find interesting is that Ray was once one of those young men betrayed by old men of the previous generation who started that war. Yet we're older now, and our generation is in power. Yet we are doing nothing different than the generation before us. We're betraying another generation of young men. And war continues. And the reality is - worthy wars are needed to fight obvious evil. But that doesn't make them any easier, as they STILL destroy the souls of those who are affected by them and fight them.

---------

And one last thought: I am cynical about "Patriotism." I don't trust it unless it has been tested. Without being tested, patriotism is shallow in simple slogans and banners. Actions and accepting the "line of fire" are the only true test of Patriotism. Patriotism is a serious commitment.

Today is our Memorial Day in the USA, when we honor those who were killed in all the wars.

[fox_in_me]

Thank you for your comment and for sharing your thoughts with quotes.
You're right. Nowadays, wars are often started by mad old men, but it's the younger ones who keep them going. The war machine always brings profit.

Unfortunately, the person who once promised to end this war turned out to be just a cheap populist.
This is no longer just a war between two countries — it has become something much bigger, and Ukrainians are the ones paying the price with their lives.

After three years, I see no real attempt to stop it — no serious actions, just an endless flow of money and weapons. Enough to keep standing, but not to lose or win. That’s the sad reality.

No one is obligated to help us or to provide weapons — it's voluntary. And I’m grateful for the support.
But in reality, I can’t help but feel that this support just keeps the fire burning — and innocent people continue to suffer.

I know about Memorial Day — it’s an old and honorable tradition.
There’s a phrase we often hear in the requiems after World War II: “Never again.”
But it’s happening again.
Maybe instead of repeating history, we should create a day not just for memory — but for lessons learned. To finally stop this senseless death.

[meowmensteen]

Reminds me of the Steve Earle song where he sings: Just another poor boy off to fight a rich man's war.

[gwendraith]

I want to apologise for not commenting in ages. I have a painful shoulder and elbows and I am taking a break from using the computer as it makes it worse. Anyway, I have still been reading your posts and finding them so interesting and more than a little sad, especially getting your thoughts on your situation. I know I have been following the war since the full invasion and learn a lot from the podcasts but they don't give me the personal insight that your posts do. It makes me sad to know that people are suffering in so many ways and that their lives will never quite be the same again. Thank you so much for sharing your deepest thoughts.

[fox_in_me]

You have absolutely nothing to apologize for. It's all okay.
I'm glad my words have found their reader.
Please take care of yourself.

[loganberrybunny]

A recent conversation with a friend made me reflect on how differently war looks from the outside — and from within.

That sentence made me think, too. Of course, I have never experienced war first-hand, and I don't want to make out that the experience I'm about to mention was the same as it obviously wasn't. But... in 2002, I watched the SARS epidemic in East Asia from the outside, and it seemed quite distant, despite this awful disease. But then, of course, in 2020 I experienced a pandemic from the inside with Covid, and the experience was totally different.

Thank you for your posts. They give me an insight I could never get from the media, and they make me think. Always, they make me think. Because too many people forget that wars do not change lines on a map or dots on a computer screen, but human beings.